Щедрий Вечір або свято Меланки.

Вечеря

   За тиждень після коляди, напередодні Нового Року – Щедрий Вечір. Це – залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об'єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір або свято Меланки.

   Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий Вечір у галичан – напередодні Водохрищів, тоді як на Наддніпрянщині це – «Голодна кутя», Богоявление надвечір'я.

   В Україні на Щедрий Вечір батько ховається від дітей за пирогами – символом щедрости, багатства!

   «Ввечорі, як зоря засяє, мати, було, запалять свічку перед образами, обкурять ладаном хату і поставлять череп'яну миску з пирогами на стіл. Тато сядуть на покутті і голову прихилять – ховаються за пирогами. А ми, діти, вдаємо, що не бачимо їх:

   – Мамо, а де наші тато?

   – А хіба ж ви мене не бачите, діти?

   – Не бачимо, тату!

   – Дай, Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили! Оце так, було, батько скажуть, перехрестяться і запрошують всю сім'ю до столу, до «щедрої куті» – «щоб у достатках і спокої других свят дочекати!»

   Тільки посідали за стіл, а під вікном уже й щедрують:

Щедрий вечір, пане господарю,
Стережи, Боже, твого товару,
Твого товару, всякого статку,
Молім Бога за отця, за матку.
Добрий вечір!»

   Отак згадує про Щедрий Вечір добродій Свирид Галушка з Київщини.

   Щодо страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однакові: понад Дніпром печуть пироги з м'ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів – вареники чи, як вони кажуть, «пироги».

Коза

   «Як було мені років дванадцять, – продовжує мій співбесідник, – водили ми козу. Зібралося нас аж восьмеро козоводів! Ми що дві-три хаті мінялися, бо ж кожному цікаво бути козою…

   – Як же ви робили козу?

   – Та як – оце вистружемо обруча з білолозу. На грубшому кінці розколина – роги. Тоншого – вставляємо в розколину і в'яжемо мотузком. Роги обмотуємо лепехою, щоб кращі були. Біля рогів з обох боків дерев'яні ложки – вуха. На протилежному кінці обруча – ломачка з віхтиком: це хвіст.

   Кому припаде бути козою, одягає обруч – щоб ріжки приходились на голову, а хвіст – за спину. Накидають кожуха – вовною догори. Спереду запинають, щоб тільки роги, вуха та «морду» видко було. Рукави звисають донизу – це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза тримається за ломачку і трясе віхтиком – «крутить хвостом».

   Крім «кози», є в компанії ще «кіт» з торбою на сало – це найменший з хлопців перебраний з кота з довгими вусами. Він нявчить – просить сала.

   Як добре смеркне, починаємо водити «козу». Завидна з «козою» не ходять.

   Оце вийдемо на вулицю і радимось:

   – Куди підемо?

   – Гайда до Свирида Карлаша, у нього дітей багато!

   – Ходім!

   Приходимо, один біжить під вікно і гукає:

   – Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!

   А дядько ніби відмовляється – так належиться по звичаю:

   – Нема де тій козі розгулятися – тісно в хаті!

   – Та пустіть, бо змерзла!

   І так до трьох разів козовод проситься, а дядько відмовляє. Нарешті каже:

   – Та я вже пустив би, але… що дядина скаже? Козовод – до дядини:

   – Будьте ласкаві, дядино, пустіть, бо й козенята померзнуть!

   – Навіщо ви нам здалися? Уже пізно, діти спати збираються, налякаєте їх!

   – Та пустіть, дядино, бо коза мерзне. М-е-е!..

   – Я хату помастила, припічок білила, а ви мені пустку зробите!

   Коза знову: «Ме-е-е!»

   – Та йдіть уже, йдіть… Тільки добре співайте!

   Першим іде старший козовод і веде «козу», за ними – «кіт», а за «котом» – всі щедрівники.

   Увійшли, поскидали шапки, «добрий вечір» сказали – не разом, а хто коли зайшов. Поставали серед хати, і старший козовод починає:

Нуте, панове,
Нуте, мурове,
Поставайте вряду,
Я козу веду!

   «Коза» і «кіт» тупають у такт пісні – витанцьовують. А діти смикають – то «козу» за хвоста, то «кота» за вуса… тішаться! Щедрівники всі хором співають:

Наша козиця —
Вже стара птиця,
Недавно з Києва,
З довгими кісьми:
– Ногами стопчу,
– Рогами сколю,
– Хвостом змету!
Що на горі вовк з вовченятами,
То в долині коза з козенятами.
Ой, де взявся вовк
Та козу натовк,
А вовченята – за козенята.
Де взявся заєць
Став козу лаять:
– Ой, ти, козиця,
Старая птиця,
Діточкам та й не матиця.
Ухопила серпок,
Та й по полю: скок, скок!
Нажала сніпок
Та й змолотила,
Своїх діточок
Та й накормила!
Ой, не йди, коза,
У темні ліса,
Там стрільці-гонці
З острова Хортиці!
Що перший стрілець —
Козак-молодець,
Ударить козу під правое вухо,
З лівого вуха потекла брюха!
Тиць, коза впала,
Хвіст свій задрала.

   «Коза» падає, задирає хвіст і вдає, що мертва. «Кіт» її ніби обнюхує, крутячи вусом. Хор щедрівників співає далі:

Треба козиці три куски сала.
«Кіт»:
Мяу, мяу… сала!
Щоб коза встала.
Хор:
Ой, устань, козо.
Та й струсися!
По цьому дому,
По господарю
Ізвеселися!

   «Коза» схоплюється і починає танцювати. Хор співає:

Ой, слухай, козо,
Де труби гудуть,
Там млинці печуть,
То і нам дадуть!

   «Коза» йде до печі, задирає морду і нюхає. Хор:

Хозяїн іде, пожиток несе.
Перший пожиток:
Мірочка гречки
На варенички.
Другий пожиток:
Мірочка жита,
Щоб коза сита.
Третій пожиток:
Решето вівса,
Зверху ковбаса,
Та й щедрівка вся!
За ці щедрівки —
Кварта горілки,
А з цеї мови
Будьте здорові!

   Пісня скінчилась. Щедрівники, звертаючись до господарів, кажуть всі разом – в один голос:

   – Будьте здорові з празником! Старший козовод – до «кози»:

   – Кланяйся хазяїну й хазяйці!

   «Коза» кланяється господареві, господині та всім дітям – по черзі.

   Господар дарує щедрівникам пиріг чи копійок п'ять грошей. «Кіт» – до господині:

   – Мяу, мяу… сала, щоб коза брикала!

   Козовод:

   – Дайте, дядино, сала, бо кіт здохне!

   – Нема сала, миша вкрала! – говорить господиня. Або: Сало – погасало! Не звикайте до сала, бо й нам мало!..

   А «кіт» усе нявкає, товчеться навколо господині, аж поки та дасть йому шматок сала. Сало – «котові» в торбу, пиріг – у мішок козоводові, а гроші – в скриньку скарбникові.

   Виходячи з хати, щедрівники кажуть:

   – Прощавайте! Дай, Боже, щоб того року діждали!

   Вийшли на вулицю, оглянулись навколо – скрізь темно… Село вже спить, тільки ген-ген, на горі світиться: то дівчата «Меланки» справляють. Козовод:

   – Хлопці, ходім!

   Прийшли, заглянули у вікно, а там уже й парубки з «Меланкою», – поскидали машкари, за стіл сідають. Ми всі разом:

   – Ме-е-е!..

   Дівчата, чуємо, гукають:

   – Козоводи прийшли, пускайте їх до хати!

   Парубки відчинили нам двері, ми ввійшли, свій «дохід» – на стіл… Гуляємо всі разом!

Парубоча «Меланка»

   За «Меланку» вбирається парубок, що вміє «штуки викидати» – добре жартує.

   «Меланка» має свій «почот», сама не ходить! Почот неабиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками.

   Все це – в кожухах догори вовною, в машкарах, лахмітті, підмальоване білою глиною, замащене сажею, з клоччя зроблені бороди, вуса, патли… Одним словом – хто як зумів!

   Ватага рухається селом з жартами, вигуком, сміхом. «Циганка» пристає ворожити, «циган» – коні міняти, «ведмідь» танцює, «коза» грає на скрипку, а «журавель» – найвищий парубок у селі – вибиває в бубон.

   Діти юрбами бігають за парубочою «Меланкою», та й старі не раз вибігають на вулицю, щоб подивитись на веселу кумпанію…

   До кожної хати ватага не заходить – йде туди, де збираються дівчата. Дозвіл щедрувати парубки випрошують піснею під вікном:

Ой, господар, господаречку,
Пусти в хату Меланочку,
Меланочка чисто ходить,
Нічого в хаті не пошкодить.
Як пошкодить, то помиє,
їсти зварить та й накриє.
Добрий вечір!

   – Просимо!

   Ватага лишає в сінях свої ціпки та гарапники, обмітає чоботи від снігу і заходить до хати:

   – Добрий вечір вам у хаті!

   – Доброго здоров'я! А які ж ви кумедні, – щебечуть дівчата, – і ведмідь, і коза… А Грицько який! Де це ти таку хустку доп'яв? Мабуть, мати каглу затикала?!

   – Мовчіть, дівчата, – «Меланка» соромиться!

   – Ха… Ха… Ха… Диви, як побіліла! Грицьку, чого ж ти вуса не збрив?

   Отак жартують над «Меланкою», а «вона» – байдуже: шукає віника – сміття розкидати, свіжих глиняків – припічок «мастить».

   Господині знають цю звичку і все ховають, щоб «Меланка» не знайшла.

   Щедруючи, хлопці висміюють кепських господинь:

Наша Меланка – неробоча,
На ній сорочка парубоча…
Люди ідуть на жнива,
А Меланка – на пива!
Люди ідуть з серпами,
А Меланка – з шклянками!
Люди нажали по сім кіп,
А Меланка – один сніп!
Пішла Меланка на містечко,
Купила собі пасьминечко.
Пряла вона – від кур до кур,
Напряла починків – один гур!
Дала кицькам мотати,
Кицьки взяли – втікати!
Збіглися люди – дзвонити,
Кицьку з починком ловити!
А ловили – не вловили,
Нашу Меланку похвалили…

   – Та годі вам! – обзиваються дівчата. – Якоїсь кращої співайте! Козо! де ти?

   В середину кола входить «коза» і починає вибрикувати – танцює під спів хору:

Го-го-го, коза!
Го-го-го, сіра!
Го-го-го, біла!

Ой, розходилася, розвеселилася
По всьому дому, по веселому!
Де коза ходить, там жито родить!
Де не буває, там вилягає…
Де коза – ногою, там жито – копою!
Де коза – рогом, там жито – стогом!
А в нас на Сандрівці усі хлопці – стрільці,
Встрілили козу у правое вушко,
В правое вушко – в саме сердечко!
Тут коза впала, нежива стала,
А міхоноша бере дудочку:
Надулась жила, коза ожила
Та й пішла коза, та й стрибаючи,
Та стрибаючи, гасаючи,
Своїх діток та шукаючи!..
Трррт, коза!

   «Коза» тупнула ногою – аж шибки на вікнах задрижали, і танець зупинився.

   – Добра «коза», гарно танцює!

   – Гарно, тільки засапалася, як дід Марко у ярмарку. Бач – роги помокріли!

   – А ти що хотіла – вибити «козу» закаблуками і щоб піт не виступив?!

   – Дівчата, орач іде! Бач, як чепіги носить!..

   В середину кола ввійшов орач. Хор співає:

Твої воли,
Мої воли —
Гей, гей!
А впереді
Два ведмеді —
Гей, гей!
А в пригоні
Дві вороні —
Гей, гей!
В колесниці
Дві синиці —
Гей, гей!

   Коли хор співає, орач, тримаючи поперед себе чепіги, вистукує ногами в такт пісні.

   Після орача витанцьовує сівач, а далі – ведмідь, журавель і, нарешті, чорт з рогами. Все це викликає багато сміху і влучних дотепів.

   Коли щедрівка скінчилась, хлопці скидають машкари і на запрошення дівчат сідають до столу.

Дівоча «Meланка»

   Водять «Меланку» й дівчата. Дівоча «Меланка» має поважніший характер. Дівчата вибирають найкращу з-поміж себе і одягають її «молодою» – вінок, стрічки, багато намиста… Друга з дівчат убирається за молодого, що зветься Василем, – жупан, шапка, шаравари, чоботи… Вся дівоча ватага іменується дружками.

   Дівчата з «Василем» та «Меланкою» до хати не заходять – щедрують під вікном:

Ой, на річці, на Йордані,
Добрий вечір на Мелані.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на сей вечір!..
Наша Меланка, як біль, біла,
Нашу Меланку журба з'їла.
Васильчику-чічільчику,
Посію тебе на городчику,
Та буду тебе шанувати:
Тричі на день поливати!
Тричі на день поливати
І в неділю підгортати!

   Або ще заспівають «дністрянської Меланки»:

Наша Меланка у Дністрі була,
У Дністрі була, дністровую воду пила,
На камені ноги мила,
Білий хвартух замочила:
– Повій, вітре буйнесенький,
Висуши хвартух тонесенький!
– Повій, вітре, туди-сюди,
Висуши хвартух межи люди!
– Повій, вітре, на болото,
Висуши хвартух, як золото!
– Повій, вітре, на дубині,
Висуши хвартух на дівчині!
Добрий вечір!
– А, здорові були, дівчата!
Котра з вас «скарбник»?
Щоб Меланці «на вінок» гроші кинути?!.

   Отак колись щедрували!»

Дівчата ворожать

   Хоч дівчата і самі з «Меланкою» ходять, і парубочу «Меланку» частують вечерею, проте знаходять час поворожити.

   Ворожать переважно так само, як на «Андрія» ворожили. Бігають попід вікна слухати, питаються прохожих чоловіків: «Дядьку, як вас звати?», кидають через хату чоботи – куди впаде чобіт носком, туди й заміж вийде… Перелічують кілки в плоті: «удівець, молодець»… Дівчата-гуцулки зав'язують собі очі хусткою і навпомацки лічать кілля в плоті до дев'яти. Дев'ятий перев'язують хустинкою і ранком дивляться: рівний, гарний – наречений такий буде, а як кривий, горбатий, то й «доля» крива!.. На Гуцульщині ще годують кота варениками, як на «Андрія» пса годували, щоб довідатись: «Котра з нас перша заміж піде?»

   На Слобожанщині дівчата розкладають опівночі вогнище на березі річки, на льоду прорубують ополонку і чекають, щоб добре розгорівся вогонь. Коли вогнище розгорілось, кожна з дівчат бере тліючу головню і кидає її в ополонку: затріщить вогонь на воді – за багатого заміж піде, тільки «пшикне» головня і тріску не видасть – за бідного!

   Дівки-чарівниці в цю ніч збирають «дивацьке» зілля «нечуй-вітер». Хто його знайде, – а росте воно в таких місцях, що тільки чарівниці знають, – той може зробитися «нечуваним і небаченим»…

Чародійна ніч…

   Серед нашого народу існує поетичне повір'я, що новорічна ніч для віруючих людей «розкриває небо, і вони можуть просити у святих все, що їм забагнеться: перетворення води на вино, каменя – на хліб, глини – на мід».

   На Гуцульщині в цю ніч ґаздиня бере опівночі на голову шапку і з хлібом та коновкою виходить до води. Там вона тричі занурює хліб у воду і примовляє: «Не хліб ся купає в воді, але я – в здоров'ї і силі!» Набираючи води в коновку, вона примовляє: «Я не беру воду, але мід і вино!..» Повертається ґаздиня до хати, всі сплять – ніхто нічого не чує. Вона навшпиньках, без найменшого шелесту підходить до своїх дітей і торкається їх голів мокрим хлібом, примовляючи: «Абисьте були такі величні, як святий Василь величний».

   У коновку ґаздиня кидає кілька срібних монет. Ранком на Новий Рік вся родина вмивається тою водою, і це «принесе щастя на гроші через увесь рік!»

   Новорічна ніч на Гуцульщині – свято печі «Цілий рік вона робить службу, а на Василя йде в танець – вона ся віддає!» – так кажуть гуцули про піч. Ранком на «Меланки» ґаздині старанно змащують піч глиною – «аби не кляла, що немащена!»… Ніхто тої ночі не спить на печі, не сідає – «бо тяжко їй танцювати…» Звечора на піч кладуть овес – «аби мала чим коня годувати, бо вона їде до міста на ґерць».

   Ніч проти Нового Року наповнена магічними діями, чарами. Все це – намагання розгадати своє майбутнє і забезпечити щастя й добробут на наступний рік.

* * *

   На Лівобережжі про «нечуй-вітер» існує повір'я, що це зілля росте взимку по берегах річок та озер і що його можна збирати, від 13-го грудня починаючи. А в ніч проти Нового Року, опівночі, це зілля має найбільшу силу; проте зрячі люди не можуть його знаходити. Треба просити сліпих, бо саме вони відчувають присутність «нечуй-вітру» – він їм очі коле. Це зілля ніби допомагає переправлятися через рік і є корисним для рибалок.

   Про «нечуй-вітер» згадують і народні пісні, як ось: