Дівочі та парубочі громади

   Колись на Україні існували по наших селах та дрібних містечках дівочі та парубочі громади. На чолі дівочої громади стояла старша дівка – «та, котра вела порядок між дівчатами»; називали її отаманшею. На чолі парубочої громади був старший парубок – отаман.

   Отаман та отаманша були довіреними представниками своїх громад, вони залагоджували сварки, влаштовували забави та мали вирішальний голос у прийнятті нових членів.

   В обох громадах – дівочій і парубочій – були свої харчові запаси і каси, які складалися з регулярних внесків членів. Ці каси мали на меті служити релігійним потребам і покривати видатки при організації традиційних свят і розваг.

   До парубочої громади приймали захожих хлопців з інших сіл або молодняк («кашоїдів»), що, підрісши, заявляв своє бажання парубкувати. Щоб прийняти нового члена, треба було згоди всієї громади.

   Процедура прийняття до парубочої громади «місцями досі зветься «коронуванням» й імітує старе всажаннє на коня, піднесеннє на князівство, на ватажківство і т. под.»

   «Коронування» відбувалося так: кандидат у парубки з'являвся на збори громади, «відважував» кожному членові низький поклін і давав обіцянку: «Горілку пить, до дівчат ходить і всіх добрих парубочих звичаїв дотримуватись!» Громада підхоплювала свого нового члена на руки і кілька разів підкидала вгору, співаючи хором:

Посіяли дівки льон…

   Зв'язок цієї пісні з моментом «коронування», як думає Михайло Грушевський, полягає в таких словах:

На конику удалець,
Що за диво удалець,
Наш Іван молодець!

   Після цього ритуалу «коронований» ставив хлопцям могорич: кварту горілки або барильце пива – це вже, як громада вирішить. Після могоричу колишній безвусий «кашоїд» набував усіх прав парубоцтва: він міг запускати вуса, носити сиву шапку, заломивши її «пиріжком», і, найголовніше, залицятися до дівчат і відвідувати вечорниці.

   Крім прав, парубоча громада мала ще й обов'язки перед сільською громадою. Найголовніші з цих обов'язків були такі: будувати гойдалку на Великдень, колядувати з «звіздою» на церкву під час Різдвяних свят і вирубувати хрест на льоду для Водохрищі.

   До дівочої громади приймали без особливих ритуалів і без могоричу, але з умовою, що кандидатка вже вміє шити, прясти та вишивати. Таке вміння було необхідне, бо ж на вечорницях бути без діла не годиться.

   Обов'язками дівочої громади, крім організації вечорниць і «вулиці», були ще такі: квітчати церкву перед великими святами, впорядковувати самітні гробки на цвинтарі перед поминанням мертвих і допомагати працею старим та немічним у селі.

   У багатьох селах Київщини, Чернігівщини та Полтавщини дівочі і парубочі громади, хоч і в значно слабшій формі, зберігались аж до 30-х років XX століття.

(с)