День Андрія Первозванного

   День св. Андрія Первозванного припадає на 13 грудня. Стародавня християнська легенда каже, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнство в самому Царгороді, на побережжях Чорного моря та в околицях нашої столиці – Києва.

   В староукраїнському літописі, що датується XIII століттям, знаходимо такий переказ: «Андрій навчав у Синопі. Коли прийшов до Корсуня, побачив, що з Корсуня близько до Дніпрового гирла. І пішов у Дніпрове гирло. Відтіль поплив вгору Дніпром та принагідне прийшов і став під горами на його березі. Вставши вранці, сказав до учеників, що були з ним: «Чи бачите ці гори? На цих горах засяє ласка Божа і буде великий город, і Бог збудує багато церков». І вийшовши на ці гори, поблагословив їх і поставив хрест, і, помолившись Богові, зійшов із цієї гори, де опісля був Київ. І поплив угору Дніпром…».

   Хоч Андрій Первозванний – християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в день цього святого мають стародавній, дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання «калети».

   З усього циклу осінніх традиційних свят день Андрія Первозванного – найцікавіший. Від нього віє чарівною староукраїнською стихією.

Дівчата ворожать

   З давніх-давен у ніч під «Андрія» дівчата ворожать. Може, не зовсім щиро, та все ж десь там, «глибиною душі» дівчина вірить, що «Андрієва ніч» допоможе їй пізнати свою долю – дізнатися, чи вийде вона заміж, а чи доведеться знову дівувати цілий рік.

   Ще звечора, як тільки дівчата зійдуться до хати ворожити, першим ділом вони печуть балабушки.

   Балабушки – це невеличкі круглі тістечка з білого борошна. Воду на ці тістечка дівчата носять із криниці – не відром і не глечиком, а… ротом! Носять так, щоб хлопці не бачили, бо як побачать – біда!.. «Ми, бувало, – оповідає Свирид Галушка, – як побачимо, що дівчата по воду пішли, – за ними і ну їх смішити: один виверне кожуха і почне мекати по-козиному та перед дівчатами вихилясом ходити, другий удає з себе цигана, третій – жида… Таке виробляємо, що дівчата хоч-не-хоч, а розсміються і води в роті не втримають. У нашому селі такі були хлопці напрасливі, що біля кожної криниці поставлять варту і дівчатам – де хоч бери води! Тоді дівчата просять хлопців:

   – Ідіть собі геть, хлопці, ми води наберемо!

   – А я, бувало, кажу: «Макітру вареників на стіл – підемо!»

   – Та вже будуть вареники – їжте, хоч лусніть, тільки води дайте набрати!

   Отак домовилися, хлопці йдуть до шинкаря по горілку, а дівчата, набравши в рот води, йдуть до хати місити тісто на балабушки.

   Коли вже балабушки спечуться і вистигнуть, кожна з дівчат значить своє тістечко кольоровою ниткою або папірцем. Потім вони розкладають їх рядочком на долівці – звичайно на простеленому рушнику.

   Як усе це зроблено, до хати впускають пса, що перед тим цілісінький день був узачині і не дістав ніякої поживи. Голодний пес «вирішує долю». Він хапає балабушки одну за одною, боячись утратити смачну вечерю, а дівчата з притишеним диханням слідкують за кожним найменшим рухом пса. Ще б пак! Чию балабушку пес проковтне першою, та дівчина перша і заміж вийде, а чию не зачепить, та сидітиме в дівках. Інколи пес візьме балабушку і несе її десь у темний кут – так і доля занесе дівчину в чужі краї, в далекі села. Найгірше, якщо пес не з'їсть балабушку, а тільки надкусить її і покине…

   Бігають ще дівчата попід вікна слухати.

   «Оце підбіжить під вікно, – розповідає Марія, – до тієї хати, де багато дітей, стане і слухає. А в хаті саме розбешкетувалися діти. Мати свариться на них:

   – Сядь, Івасю!

   Дівчина сердито відбігає від вікна, бо почути «сядь» значить, що вона сидітиме ще «в дівках» цілий рік.

   Під вікном другої хати інша з дівчат почула, як господиня до свого чоловіка або сина сказала:

   – Іди, Грицю, корові дай сіна!

   Це добрий знак, бо сказане «іди» віщує весілля».

   Інколи дівчата не тільки слухають, а й гукають під вікном:

   – Дядьку, де ключі?

   Господар, що хоче пожартувати з дівчатами, відповідає:

   – У вівсі, щоб посивіли ви всі!

   Але зараз же поспішає поправитися:

   – Ні, ні, дівчата, у пшениці – щоб усі ви були молодиці!

   – Дякуємо!

   І весела дівоча юрба з сміхом та вереском вибігає на вулицю…

   Для дівчини мало знати, що вона вийде заміж; вона ще хоче довідатися, чи буде в парі з своїм судженим. Пізно ввечері, коли вже стемніє, дівчина набирає в пелену насіння коноплі, виходить за хату, сіє на снігу і приспівує:

Андрію, Андрію,
Конопельку сію,
Спідницею волочу,
Заміж вийти хочу.

   Потім набирає жменю снігу там, де сіяла коноплі, вносить до хати і, коли сніг розтане, лічить насіння: якщо кожна зернина має пару – добре, якщо ні – поганий знак.

   Цікавиться дівчина ще й тим – хто буде її чоловік, якої вдачі та якого фаху? Щоб це вгадати, вона посипає на долівку трохи пшениці, наливає в мисочку води і ставить люстерко. Коли все вже готове, впускає півня і слідкує за ним: якщо півень нап'ється води – чоловік буде п'яницею, клюне пшениці – господарем, а як гляне в люстерко – паничем і ледарем.

   Бігають ще дівчата до річки, набирають намулу з дна і приносять до хати. В хаті цей намул уважно розглядається: якщо там є шматочок заліза чи цвях – чоловік буде ковалем, тріска – теслею, скло – склярем, шкіра – шевцем, пісок – мулярем, а якщо, крім землі, немає нічого – хліборобом!

   Цікаво ще знати, як буде зватися чоловік. Виходить дівчина на вулицю і питається першого зустрічного чоловіка:

   – Дядьку, як вас звати?

   Наші люди цьому не дивуються, бо ж кожний знає, в чому річ. Почувши питання, прохожий дає відповідь, наприклад: «Михайло!» Це значить, що майбутній чоловік теж буде зватися Михайлом.

   Дівчина хоче бодай у сні побачити, як же той Михайло виглядатиме. Для цього є інше ворожіння: лягаючи спати, дівчина скидає з себе крайку, робить з неї хрест і кладе під голову, шепочучи такі слова:

Живу в Києві на горах,
Кладу хрест в головах;
З ким вінчатись, з ким заручатись,
З тим і за руки держатись.

   Якщо вночі їй присниться сон, що до неї підійшов парубок, взяв за руку і повів до вінця, то це буде її суджений.

   А то ще так ворожать: беруть півня і курку, зв'язують їх докупи хвостами і накривають решетом, щоб спершу заспокоїлись. За якийсь час випускають їх з-під решета і дивляться: хто кого перетягне. Як півень перетягне курку, то «чоловікове буде зверху», а як курка півня, то жінка буде верховодити над чоловіком.

   Отак наші дівчата «вгадують свою долю» в ніч під Андрія Первозванного.

«Калета»

   Ввечорі на «Андрія» сходяться вже разом – і хлопці, і дівчата. Сходяться до просторої хати – щоб було де розбігтися для кусання калети. З цього кусання калети і починається «Андріївський вечір».

   Калета – це великий корж із білого борошна. Печуть калету дівчата – всі разом, скільки б їх не було – хоч десять, двадцять… Кожна повинна взяти участь у готуванні калети. Місять тісто всі по черзі, починаючи від найстаршої дівки і кінчаючи дівчуром років десяти або й менше.

   Тісто солодке, з медом. Зверху оздоблюють калету сухими вишнями чи родзинками – «щоб гарна була». Печуть у печі і запікають так, щоб вгризти її було трудно – на сухар. Посередині – дірка. В дірку всувають червону стрічку і підвішують калету до сволока посередині хати. Підвішують високо, щоб парубок міг дістати зубами калету тільки тоді, як добре підстрибне. Крім того, один кінець стрічки (іноді звичайного мотузка) довший і спущений донизу так, щоб можна було за нього смикнути – тоді калета підстрибне вгору.

   Біля калети стає вартовий – «Пан Калетинський». Це повинен бути веселий, жартівливий парубок, «душа вечора». Він бере в руки квач, вмочений у масну сажу, стає під калетою і запрошує гостя:

   – Я, пан Калетинський, прошу пана Коцюбинського калету кусати!

   «Пан Коцюбинський» (ним може бути кожний учасник гри) бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і їде калету кусати. Під'їде до вартового і каже:

   – Добрий вечір, пане Калетинський!

   – Доброго здоров'я, пане Коцюбинський! Куди їдете?

   – Їду калету кусати!

   – А я буду по писку писати!

   – А я вкушу!

   – А я впишу!

   Ця суперечка проходить з жартами і сміхом. Завдання пана Калетинського – розсмішити пана Коцюбинського. Існує правило, що Коцюбинський може кусати калету тільки тоді, коли він «витримає» всі жарти Калетинського і не посміхнеться. Це не так легко, бо Калетинський сам сміється, розповідає веселі пригоди, може і співати, і танцювати – все, щоб тільки розсмішити гостя і, розуміється, все присутнє товариство. Всі сміються, один тільки «гість» стоїть з коцюбою в руках і намагається стримати сміх. Та якщо йому і вдасться витримати всі жарти Калетинського, то і тоді він калети не вкусить, бо ж тільки він підстрибне, Калетинський смикає мотузок – і калета летить вгору.

   Якщо ж Коцюбинський посміхнеться, то Калетинський його по обличчі квачем мазне, і він уже мусить іти геть: він програв своє право кусати калету. На його місце стає інший учасник гри, новий «Коцюбинський», а Калетинський звичайно не міняється протягом усього вечора. Якщо трапиться добрий Калетинський, то за весь вечір ніхто до калети не приступить. Ця весела гра є основною «точкою» Андріївського вечора.

   Кінчається тим, що калету здіймають зі сволока і ділять поміж учасниками гри. Причому дівчатам порції калети роздаються задурно, а хлопці платять гріш дівкам на стрічки за те, що калету місили.

   Після цього всі сідають за стіл і починається вечеря… На вечерю може бути багато страв, але першими на стіл подаються вареники з капустою, бо ж – піст.

   Вечерю готують дівчата, а хлопці купують горілку – «дівкам на могорич за те, що калета була солодка».

   В час калетинської вечері дівчина наливає в блюдце вина, горілки або меду, розведеного водою, кладе на дно перстень і примушує свого хлопця дістати той перстень губами. Якщо дістане і носа не вмочить, то ожениться і буде щасливий. Відбувається це ворожіння під загальний веселий сміх.

Хлопці гуляють

   В ніч під Андрія хлопці мають найбільші права – єдина ніч у році, коли парубкам за бешкети люди вибачають.

   Якщо парубок сердитий на батька своєї дівчини (не пускає дочку на цілу ніч гуляти або каже: «Не ходи з ним, ледарем!»), то такого батька треба «провчити». Парубок підмовляє хлопців, ставить могорич, і… хлопці гуляють!

   Батьки дорослих дочок знають про це, самі ж колись парубкували, але… «хлопців, як чорта, – не встережеш!» І вранці: там віз на хаті, там ворота на річці плавають, а в іншого господаря – він дуже вже дошкулив парубкам – геть плота розібрали, і кілка не знайдеш.

   «Гуляв і я, як був парубком, – каже Свирид Галушка. – Одного разу розсердився я на свого тестя (тоді він ще тестем не був) і кажу хлопцям: «Відро горілки ставлю, як старого Кудлая на добрий розум наведете!» І навели… Довго згадував та все мене лаяв. «Шибеник ти, Свириде, – казав, – чи ж то годиться хазяйському синові так бешкетувати!» Та нічого, помирилися, і таке весілля справив, що тепер і в сні не присниться».

   – Що ж ви йому зробили?

   – Завдали клопоту старому: клуню розібрали! Сердився, сварився, але… що зробиш? Парубоцьке право, на те й «Андрій»!

   Як звичайно, на «Андрія» ніч темна. Хлопці, що не кусали калети (дівчата їх не запросили), розсердилися: «Ось ми їм…» Назносять мотуззя, налигачів і переснують вулицю, де мають проходити дівчата. Переснують, заплутають, а самі сховаються під тином і чекають. Дівчата йдуть від «Андрія» гуртом; йдуть, весело сміються, співають, – а тут хлопці як вискочать десь з-під тину та як гукнуть: «Пу-гу, козак з лугу!» Дівчата – врозтіч… і заплутаються в тому мотуззі. Хлопці їх розплутують, жартують… Весело було – скільки тих жартів, сміху! Не те, що тепер: ідеш селом – і пес не гавкне, і курка дороги не перебіжить…

   А то ще було й так: парубки виводять нову вулицю. Назносять околоту, старих тинів, воріт і таке набудують, що в темну ніч та ще напідпитку не розбереш, де ти: вдома чи на десятій вулиці…»

   Моя Килина, як була дівкою, ворожила: ключі вивішувала на стовпці під коморою і слухала, чи задзвонять. Як дзвенітимуть – заміж вийде. А мені треба вкрасти ті ключі, щоб, як оженюся, моє зверху було. Який я був спритний, але й вона не ликом шита: ключі повісила, а сама в коморі сховалась і дзбан води в руки взяла. Тільки я руку простягнув ключі красти, а вона – хлюп – і вмила мене. Така була, хай їй легко тикнеться, якщо жива ще».

   Отак згадував Свирид Галушка «Андрія», згадував та все казав: «Ех, минулося! Тепер пішов дрібний народ: ні співати, ні гуляти, ба навіть горілки випити – і того добре не вміють!»

(с)